Середа, 23.05.2018, 01:38
Вітаю Вас Зазирнувший | RSS


Вік нашого сайту
Добровеличківка - центр України
Неофіційний сайт Добровеличківки
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії каталога
Статьи из истории Добровеличковки [4]
Наше опитування
Яким мобільним оператором Ви користуєтесь?
Всього відповідей: 125
Міні-чат
Головна » Статті » Статьи из истории Добровеличковки

Серце України — на березі річки Доброї


ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК «ГЕОГРАФІЧНИЙ ЦЕНТР УКРАЇНИ» В ДОБРОВЕЛИЧКІВЦІ



У степовому містечку Добровеличківка торік на День незалежності було подвійне свято — тут відкрили та освятили пам’ятний знак «Географічний центр України». Після кількарічної дискусії науковці все ж таки вирішили, що саме тут, на берегах річечки Доброї, міститься точка, що символізує серце України (з координатами 48о 21’ північної широти і 31о 10’ східної довготи). У часи Запорозької Січі розташовувався тут Величківський курінь — старшим у курені був Омелько Величківський. Прізвища козаків дуже близькі до тих, які й нині зустрічаються в селищі. Жива і поширена тут також версія про те, що до заснування селища прилучився коваль Величко, який поселився на річці Добрій. Річечка ця й досі протікає через селище, несучи за своїми водами тисячолітню історію краю.

П’ЯТЬ ТИСЯЧ РОКІВ ДЛЯ КАМ’ЯНОЇ СТУПИ — НІЩО

У цих степах жили колись трипільці. Біля села Федорівки в урочищі Макітра ще в 70-ті роки науковцями проводились археологічні розкопки, численні знахідки яких підтверджують, що вони мали тут тривалий і надійний осідок. Про побут цього першого хліборобського племені розповідають і експонати місцевого краєзнавчого музею, який існує у селищі вже 17 років. Створений з ініціативи краєзнавців Дмитра Проскаченка та Василя Ноги, він сьогодні вражає і різноманіттям експозиції, і великим обсягом просвітницької роботи. Музей, який очолює ерудована і закохана в рідний край Любов Сидор, давно вже перетворився на візитну картку та предмет гордості району, де обов’язково бувають майже всі, хто відвідує Добровеличківку. Для невеликого селища (трохи більше шести тисяч мешканців) це справді унікальне явище (хоча наша історія настільки багата, що подібні музеї мали б бути чи не в кожному районі або селі, але, на жаль, не скрізь знаходяться такі наполегливі і віддані справі люди, як засновники Добровеличківського краєзнавчого музею, та й уваги держави явно бракує).

Отож, серед безлічі експонатів вирізняються кам’яні ступа, зернотерка і пестик, знайдені в урочищі Макітра. Науковці вважають, що там була ціла трипільська майстерня з виготовлення таких комплектів. Цим речам приблизно п’ять тисяч років. Завершує цю частину експозиції інша кам’яна ступа кінця XIX — початку XX століття. Не можна сказати, що музей має абсолютні копії, але основні принципи їхньої будови дуже схожі, що є певним підтвердженням сталого, закоріненого, осідлого життя мешканців багатого на чорноземи краю, які з давніх давен займалися хліборобством.

Знаходили на території району і залишки Черняхівської культури, колекції римських монет — речі, що свідчать про тісні зв’язки краю з Давньою Грецією і Римською імперією. Тут перетиналися давні шляхи — Чумацький і Чорний, вздовж яких рясніли скіфські могили, що й досі зберігають у собі чимало таємниць, адже в археологічному плані район досліджений всього на два відсотки. А краєзнавчий гурток, який діє при музеї, зрозуміло, не має права на розкопки («чорні археологи» не дрімають, і це вже загальноукраїнська проблема). Але навіть за таких умов діти під час своїх експедицій, які відбуваються, як правило, влітку, знаходять чимало цікавих речей.

ПРИЙШОВ ЧАС ВІДРОДЖУВАТИ ПАРК РЕВУЦЬКОГО

Серед поміщиків, які після знищення Запорозької Січі отримували землю в цих краях, були в основному чужинці. Є тут, наприклад, село Олександро-Акацатове (звідки родом перший комендант Кремля Яків Стрижак), яке зберегло у своїй назві ім’я колишнього власника, відставного майора чи капітана. Село Любомирка колись належало генерал-лейтенанту, польському князю Ксаверію Любомирському, а «...деревня Липнягово (нинішня Липняжка, яка буквально зачарувала столичних мешканців своїми вишивками та іншими виробами народних майстрів під час недавньої виставки «Мистецтво одного села». — С.О. ) принадлежала майорше Дегаскуловой, и часть — майору фон Дитриху». Потужним і наступальним був прес русифікації краю, але його здолала українська стихія, залишивши від тих зайд лише деякі назви та подряпини закомплексованості на податливій українській душі.

А ось поміщики Ревуцькі, маєток яких розташовувався на території самого селища, залишили йому на згадку парк. Брати Петро й Олексій Ревуцькі були непересічними особистостями, великими знавцями природи. Петро Дмитрович став засновником дендрологічного парку, де росли рідкісні породи дерев, квітували розарій та десятки видів бузку, хлюпотів ставок із екзотичними рибками, обкладений кахлями. Олексій опікувався лимонарієм і оранжереєю. Хвиля революції знищила всю цю красу. Корінна мешканка Добровеличківки Ніна Сирота, тітка якої працювала покоївкою у панів Ревуцьких, згадує, що ця родина, культурна й інтелігентна (один з братів був депутатом Державної думи Російської імперії), дуже добре ставилася до селян, але, коли спалахнула революція, вони емігрували, спочатку виїхавши до Одеси. Куди далі пролягли їхні шляхи і як склалася доля членів родини — невідомо.

На місці сімейного склепу Ревуцьких побудували котельню, пізніше там розташувалися художні майстерні. Від Ревуцьких залишились назва села — Варваро-Олександрівка (так звали дочок одного з братів) — і парк. Довгий час він був занедбаний, але нещодавно мешканці Добровеличківки активно взялись його відроджувати. Всі організації селища працювали тут на суботниках. Коли прибрали і розчистили парк, переконалися: частина минулої казкової краси ще жива. Збереглися пірамідальний дуб, кримські сосни, деякі види екзотичних дерев.

Краєвиди парку — улюблена тема місцевого художника Віктора Вієвського, який присвятив цій зеленій пам’ятці чимало своїх робіт. Митці краю — це окрема тема, бо тут надзвичайно багато талановитих людей. Художники Віктор Осипенко (його виставка нині демонструється в краєзнавчому музеї), Надія Падурська, Іван Вердиш, Олег Демиденко, той же Віктор Вієвський, різьбярі Михайло Гусаров, Анатолій Токаренко — кожен із своїм творчим обличчям, власним стилем, високим рівнем майстерності.

НЕСТОР МАХНО ЛИШИВ ПО СОБІ ДОБРУ ПАМ’ЯТЬ

З Добровеличківкою тісно пов’язане ім’я одного з найвідоміших діячів Громадянської війни Нестора Махна. У 1919 році тут перебував його штаб, а із села Піщаний Брід Добровеличківського району є родом його кохана дружина Галина (Гашка) Кузьменко. Саме у Добровеличківці Нестор видав свій Наказ №1, який можна назвати спробою організації післявоєнного устрою держави. Написаний він російською мовою. Подальші свої укази Нестор писав лише українською. Науковий співробітник краєзнавчого музею Владислав Колесниченко вважає, що це наслідок впливу на Махна саме Галини Кузьменко, вчительки сільської школи, свідомої українки. Владислав Миколайович передає розповідь своєї тещі (теж, до речі, Галини Кузьменко). Нестор Махно зупинявся в її бабусі на ночівлю і лишив по собі дуже приємні враження: простий, приязний у спілкуванні, не цурався роботи, не ставив себе над іншими (а як же спотворений був за радянської влади образ «селянського батька»!).

У своїх наказах, що були видані на території краю, Н.Махно закликав до справедливості, порядності, забороняв єврейські погроми. До речі, у Добровеличківці до революції добру половину населення становили євреї (їх з’явилось тут дуже багато після знищення Запорозької Січі). Було тут дві синагоги, 52 єврейські лавки. Вітер революції, що загрожував погромами, розкидав цю «осідлість». А нині у Добровеличківці немає навіть національного культурно-єврейського товариства, та й будь-яких інших немає. Діє один єдиний православний храм — Свято-Миколаївський Московського патріархату.

***

Тисячі років не зраджує цей край свого хліборобського покликання. Залишається він таким і нині. Кілька переробних підприємств не створюють йому іміджу промислового. Одне з них — цукровий завод Товариства «Доброцукор» — отримало інвестиції і дещо ожило.

Взагалі, за останні роки реформування сільського господарства збиткових підприємств стало менше. За рахунок додатково отриманих сільгосппродуктів минулорічний бюджет району виріс більше ніж на мільйон гривень. Ці гроші вперше за останні вісім років використали на капітальне будівництво.

У селищі і в районі досить високий офіційний рівень безробіття — 5,2 %. Але реально людей, що не мають роботи, набагато більше. Особливо серед жінок і молоді. Ось і шукають потомственні хлібороби заробітків по Росіях та Європах. Хтось заробляє приватним бізнесом (в основному, торгівлею і організацією громадського харчування). Про його скромне становище можна судити з того, що частка надходжень до бюджету від приватників становить лише 5,3%. Помирає добровеличківців, як і по всій Україні, більше, ніж народжується.

Мальовнича краса цього краю, його надзвичайно цікава і закорінена в глибину віків історія, щирі, привітні й талановиті люди підтверджують високе звучання назви селища. Але воно ще не розквітло, не забуяло, не заявило про себе тим внутрішнім потенціалом, який має. Прив’язане до вчорашнього дня (на центральній площі й досі стоїть розтиражований по всіх райцентрах пам’ятник Леніну), принижене злиднями і нестатками, дезорієнтоване у кривому дзеркалі нинішнього інформаційного простору, воно тільки-тільки розправляє плечі, чекає обнадійливих змін, щоб добро і велич своєї душі, що засяють із новою силою, подарувати Україні.

© Світлана ОРЕЛ, Добровеличківка — Кіровоград.

Категорія: Статьи из истории Добровеличковки | Додав: Dimon (26.06.2008)
Переглядів: 2433
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу

Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Copyright Molew&Gordus © 2018 |